Релігійний сіонізм в політиці Держави Ізраїль. Частина II

Якщо на виборах до Кнесету до 1980-их років МАФДАЛ постійно отримувала 10-16 місць, то на виборах в 1981 році – лише 6, а в 1984 ще менше – 4. Такі невдачі пов’язані в першу чергу з розходженням поглядів серед традиційного електорату МАФДАЛ з приводу низки питань. Як ми вже згадували у минулій статті, події 1967 року привели до партії багато молоді, яка більш радикально підходила до питання захоплених Ізраїлем в ході Шестиденної війни територій, і вимагала широкої активізації поселенського руху на цих територіях (Західний берег ріки Йордан (Юдея і Самарія) та Сектор Гази). ООН та ЄС вважають єврейські поселення на цих територіях порушенням міжнародного права, а Ізраїль в свою чергу не погоджується з цим твердженням, називаючи це «спірними територіями». В 2005 році після декількох років Другої інтифади (повстання палестинців) Ізраїль евакуював єврейські поселення та вивів війська з Сектору Гази, тому на сьогоднішній день єврейські поселення є лише на Західному березі ріки Йордан. В них проживає більше 500000 євреїв.
З кінця 1960-их років поселення вбачалися необхідними та вигідними як молодим релігійним сіоністам, а трохи пізніше і уряду Ізраїлю. Перші вважали це продовженням реалізації ідеї необхідності заселення та обробці землі, яку Бог дав єврейському народу в безстрокове володіння, і таким чином побудова єврейських поселень була втіленням в життя закону Тори (в зв’язку з цим слід згадати, що ці єврейські поселення в 1970-ті роки в Ізраїлі називали івр. «хітнахлут» (спадщина), маючи на увазі землю, що євреї отримали в спадок від своїх предків, що жили тут за часів ізраїльських царств). Уряд же Ізраїлю після приходу в 1977 році до влади правоцентристської партії Лікуд вважав, що створення поселень на територіях, що дісталися Ізраїлю в ході війни 1967 року, призведе до появи певного політичного факту наявності там єврейського населення, що в майбутньому буде слугувати аргументом, унеможливлюючим відхід Ізраїлю з цих територій.

З кінця 1960-их по кінець 1970-их років партія фактично розділилась і пішла далі двома шляхами. Перший шлях був поза офіційної політики, його обрала здебільшого молодь з молодіжної організації МАФДАЛ «Бней Аківа», яка стала основою руху, та ті, хто вважав поселенський рух вкрай необхідним з огляду на його релігійне обгрунтування. Вони створили рух під назвою «Гуш Емунім» (Союз Вірних) в кінці 1960-их років, а в середині 1970-их він вже сформувався як громадська організація. Саме створення нових поселень і було головним завданням членів руху. Одним з лідерів та духовних покровителів руху був син одного з головних ідеологів релігійного сіонізму Авраам Іцхака Кука – Цві Єгуда Кук. Члени руху мали приналежність або були вихідцями не тільки з партії МАФДАЛ, але й з низки інших праворелігійних партій Ізраїлю. До 1977 року, коли до влади прийшла правоцентристська партія «Лікуд», рух неодноразово стикався з протидією влади спробам створити нові поселення. Нерідко таке протистояння закінчувалася використанням ЦАХАЛу (Армії Оборони Ізраїлю) для переміщення активістів руху з територій, на яких вони вважали за необхідне побудувати поселення. Накази про недопущення появи нових поселень, зокрема, віддавав тогочасний прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин, якого пізніше в 1994 році вб’є єврейський праворадикал, пов’язаний з ідеями релігійного сіонізму, Ігаль Амір.
Після 1977 року ситуація змінюється і новий уряд Ізраїлю перестає так активно заважати поселенському руху, а інколи навіть заохочує рух до побудови нових єврейських поселень. Зокрема, активно підтримували діяльність «Гуш Емунім» новий прем’єр-міністр Ізраїлю Менахем Бегін та Аріель Шарон, який в той час був міністром сільського господарства, а пізніше також був прем’єр-міністром. До 1980 року було побудовано 20 поселень, з яких не всі були погоджені з урядом держави.
Через те, що поселення будувалися фактично як анклави, що були оточені палестинськими містами та, як вважали поселенці, ворожим населенням, вони відчували, що їхнє життя в певній мірі схоже на життя в фортеці, яка знаходиться в облозі. На їхню думку, держава робила недостатньо для їхнього захисту та безпеки. Таким чином створювались воєнізовані групи, які виконували функції народної міліції та територіальної самооборони.

На цьому фоні в 1980-ті роки виникла низка розрізнених та мало організаційно пов’язаних між собою груп, члени яких в свою чергу були активістами «Гуш Емунім» або знаходились під впливом їхньої ідеології, яка отримала загальну назву «Єврейське підпілля». Ці групи стали відомими завдяки серії реалізованих та запланованих ними терактів, метою яких було нанесення фізичного та психологічного удару по палестинському населенню, помста за загиблих в терактах, організованих арабами, євреїв та загалом протистояння політиці обміну захоплених Ізраїлем раніше територій на мир з сусідніми державами. Окрім цього лідерами підпілля розглядалася ідея підриву мечетей на Храмовій горі в Єрусалимі, задля побудови там Третього храму, який, згідно з іудейськими пророцтвами, пов’язується з приходом Месії. Реалізувати цей теракт активісти підпілля не встигли, але провести серію підривів та збройних нападів їм вдалося. Зокрема, підриви автомобілів мерів палестинських міст на Західному березі ріки Йордан та напад на Ісламський коледж в Хевроні, під час якого підпільники відкрили вогонь на ураження та вбили 3 людини, поранивши ще кілька десятків. Діяльність «Єврейського підпілля» тривала недовго – ізраїльські спецслужби розкрили залучених до терактів, і в 1984 році існування груп фактично припинилось. Реакція більшості членів «Гуш Емунім» на діяльність підпільних груп була негативною.
Останнім важливим історичним етапом, в якому грали роль активісти «Гуш Емунім», були протести в 1990-ті роки проти підписання домовленостей в Осло, які, окрім іншого, надавали палестинцям автономію. Релігійні сіоністи та загалом ізраїльські праві розцінювали це як зраду державних інтересів та здачу територій. «Гуш Емунім» організовували демонстрації та різноманітні акції протесту, які не дали жодних результатів. Лідери та активісти «Гуш Емунім» пізніше фігурували в різних інших націоналістичних та релігійних організаціях та партіях.
Другий шлях, яким пішли члени МАФДАЛ, залишався в межах офіційної політики. Партія продовжила свою діяльність, проте на кожних наступних виборах з 1980-их років отримувала все менше місць в парламенті. Поява низки інших релігійно-націоналістичних партій («ТАМІ», «Тхія», «Поалей Аггудат Ісраель», «ШАС«), розколи всередині партії, політичні зміни в країні – все це призвело до погіршення електоральних результатів МАФДАЛ. Варто відмітити, що національні інтереси стояли для МАФДАЛ завжди на першому місці. В 2000 році партія вийшла з правлячої коаліції через незгоду з проведенням переговорів з палестинцями, не дивлячись на те, що мала далеко не найкращі рейтинги та не мала впевненості в успіху на майбутніх виборах. В 2008 році МАФДАЛ була реорганізована в партію «Ха-Байт ха-Єгуді» («Єврейський дім»), яка мала стати коаліцією декількох правих і релігійних партій, але через певні внутрішні суперечки повного злиття в єдину політичну силу не відбулося. На виборах в Кнесет в 2015 році партія отримала 8 депутатських місць.

Політична програма партії зачіпає багато сфер життя держави та її населення. Члени партії виступають за впровадження в навчальних закладах відділу єврейської сіоністської освіти з метою виховання національної самосвідомості громадян, усунення монополій та зменшення податків для середнього класу, покращення транспортної системи та заохочення проживання на переферії держави з метою заселення всієї території Ізраїлю, припинення надання робочих місць нелегальним мігрантам з метою збереження демографічного єврейського характеру Держави Ізраїль. Також партія підтримує службу релігійних іудеїв в армії, в той самий час наголошуючи на необхідності вивчення євреями Тори (велика кількість ортодоксальних іудеїв відмовляється від служби в армії саме через своє навчання в релігійних навчальних закладах, що періодично спричиняє дискусії та суперечки в ізраїльському суспільстві).
Як вдалося досить специфічній ідеології, яка спирається на здавалося б достатньо непопулярні в сучасному політичному просторі поняття релігії та нації, не лише вижити, але й стати в один ряд з вже мейнстрімними  право- та ліволіберальними партіями?
Причин цьому декілька. По-перше, та політична різноманітність, якою вирізняється ізраїльське суспільство. Окрім секулярних євреїв, які підтримують ліберальні ідеї, відвідують гей-паради та ігнорують релігію, яка тисячоліттями була центральноутворюючою точкою в єврейському просторі і, фактично, робила євреїв євреями, в Ізраїлі чимало тих, хто продовжує бути іудеєм. Сьогоднішній іудаїзм має багато напрямків, деякі з яких пішли на серйозні поступки сучасності – наприклад, так званий реформістський іудаїзм толерує гомосексуальні відносини та висвячує на рабинів жінок – практика, яку неможливо уявити в ортодоксальному іудаїзмі. Проте, ця течія не є якоюсь популярною та провідною в Ізраїлі, маючи більшість своїх послідовників в США та Європі. Більшість іудеїв в Ізраїлі відносяться до традиційної форми іудаїзму різного ступеню ортодоксальності. Всі вони мають певне бачення того, як має бути влаштована їхня держава, тож цілком зрозуміло, що цей політичний попит формує своє представництво на різних щаблях влади, в тому числі і в Кнесеті. Це стосується в тому числі й тих, кого в Ізраїлі можна ідентифікувати за в’язаною кіпою на голові – релігійних сіоністів.
По суті релігійні сіоністи належать до течії модерністського ортодоксального іудаїзму. Вирізняє їх з-поміж усіх інших ортодоксів те, що вони намагаються пов’язати іудаїстські релігійні приписи та загалом релігійну картину світу із сучасністю. Поселенський рух, про який ми вже згадували вище, також є невід’ємною частиною ідеології релігійних сіоністів.
По-друге, загальне повернення релігії у велику політику, яке відмічає ряд дослідників, на противагу ідеї про тотальну секуляризацію та відхід релігії зі сцени історії. Відходу та забуття релігії не відбулося, а отже і політичне життя неможливе без участі в ньому людей, зорієнтованих в першу чергу на духовні, а не матеріальні цінності.
Автор: Валентин Дзюбенко